коли ми вперше його побачили. Кинувши останнє світло, сірник блимнув і погас, а разом із ним наче погасли наші надії в серці. Гольмс застогнав, і обличчя його було таке бліде, що аж біліло в темряві.
— Я ніколи не подарую собі, що лишив його самого!
— Я більше винен, нїж ви, Ватсоне, — сказав Гольмс. — Для того, щоб закінчити цілу справу, щоб довести її, як слід до кінця, я втратив життя мого клієнта. Це найбільший удар, який спав на мене за цілу мою практику. Але як міг я думати, що він вийде сам на степ, не дивлячись на всі мої перестороги?!
— Господи, чути його крики, і які крики, і не спромогтися впрятувати його! Де ж той пес, що загнав його на смерть? Може, де притаївся між камінням? А сам Степльтон, де він? Він відповідатиме за це.
— А відповідатиме! Я йому не подарую! Щоб обидва, і старий льорд, і молодий пожили смерти: один умер від страху, побачивши звіря, другий знайшов смерть, тікаючи від нього! Тепер нам треба доказати звязок між ним і псом. Крім того, що ми чули його
219
