— Так, так, я писала, — закричала вона, наче бажала вилити всю душу словами. — Я писала, чого відмовлятись? Я не маю чого стидатись! Я просила його, щоб він поміг мені. Я певна була, що коли побачуся з ним і все скажу, то він допоможе. От я й просила його вийти до мене.
— Але чого ж у такій годині?
— Бо я саме тоді довідалась, що він їде надовго до Льондону. А раніш я не могла написати.
— Але чого ж надворі, а не в хаті?
— Хиба думаєте, сама жінка може приходити в таку годину до нежонатого пана?
— Ну, що ж сталося, як ви туди прийшли?
— Я не ходила.
— Пані Ляйонс!
— Присягаюсь усім святим, що не ходила. Щось сталося, що перебило мені.
— Що ж таке?
— То приватна справа, я того не можу сказати.
— Ви признаєтесь, що призначили льордові Чарльзові побачення на тому самому місці і в тій самій годині, де його постигла смерть, але заперечуєте, що були там.
191
