сірими пасмами за скелі й каміння; здалеку, в западині, напів поховані в тумані, стирчали над деревами дві вежі Баскервільського замку. Це були єдині признаки людського життя, крім хиба доісторичних осель, порозкидуваних схилами горбів. Ніде не було сліду від того невідомого, котрого я позавчора вночі бачив на цій самій скелі.
Коли я вертався назад, мене догнав Др. Мортімер, вертаючись у своїй маленькій бричці ледви помітною стежкою з одної з далеких ферм. Увесь цей час він був надзвичайно сердечний до нас, не було дня, щоб він не заїхав до замку, подивитись, що ми робимо. Він примусив мене сісти у бричку й довіз до дому. Дорогою оповів мені, що його улюблений песик десь несподівано щез: вийшов на степ і більш не вертався. Я заспокоїв його, як міг, але, згадавши поні в Ґремпенському болоті, сам собі подумав що ледви, чи він побачить коли свого пудля.
— До речі, Мортімере, сказав я, — в околиці напевне немає людини, якої б ви не знали?
— Думаю, що немає.
180
