Нагло, біля вентилятора появився блиск, що зараз же згас, однак потім лишився запах олії і розігрітого металю. Очевидно хтось запалив так званий сліпий ліхтарик, за помічю якого можна в темряві бачити, а самому лишитися невидимим.
За кілька хвиль я почув шелест, після чого запанувала довга тиша, хоч запах зміцнювався. Ще пів години уплило без жадного руху. Раптом відчувся якийсь то звук дуже лагідний і ніжний, ніби то пара, що виходить з металевого чайника. Як тільки сей звук почувся міцнійше, Хольмс зіскочив з ліжка, запалив сірник і почав з цілою силою бити палицею по шнурку від дзвінка. — Бачиш Ватсоне — закричав він. — Бачиш? Я абсолютно нічого не бачив. Коли Хольмс запалив сірник, я почув глухе сичання; однак блиск світла перешкоджував моїм змученим очам побачити, що саме мій товариш бив з такою енерґією; міг спостерігати тільки його смертельно бліде обличчя, на якім відбивалося перераження і огида.
Нарешті Хольмс перестав вдаряти по шнурку і дивився на вентилятор, коли нагло перервав нічну тишу такий страшний крик, якого я досі ще ніколи не чув; сей крик перейшов швидко в ревіння, що рівночасно виражало біль, переляк і несамовитість.
Казали потім, що той крик збудив ціле село; в мене захолола кров і я став, як скамянілий, втопивши очі в Хольмса.
Він також дивився на мене. Коли зрештою знову залягла тиша, я крикнув, добуваючи з трудом віддих:
— Що сталося?
