Одного зимового вечера я лежав ще в ліжку, коли хтось зявився передо мною і наглим рухом стягнув з мене ковдру. Цілком природно, що я скочив на рівні ноги.
Передімною стояв Хольмс. В руці тримав свічку, що освітлювала його обличчя, на якому я перечитав, що трапилося дещо важливе.
— Вставай, Ватсоне, сказав. — Ходім на полювання. Не відмовляйся! Одягайся швидче!
По яких десяти хвилинах ми вже їхали фіякром до залізничого двірця Черинг Крос. Вулиці були порожні і через густу мряку, сю славетну льондонську мряку, пробивалися перші проміння розсвіту.
Хольмс мовчки загортався в свій плащ, я йшов за его прикладом, бо було зимно і ми мали порожні шлунки. Тільки вже на двірці ми випили по шклянці гарячого чаю і коли увійшли до окремого переділу потягу, що мав нас завезти до Кенту, розімкнулися уста Хольмса.
Шерлок витягнув з кишені лист і перечитав:
|
„Абей Ґрендж, Мершем Кент. |
Любий пане Хольмсе! Дуже мене втішилоб, колиб ви негайно прибули, щоб допомогти мені у випадку, який мені здається дуже загадковим. Є то один з тих випадків, що ними ви цікавитеся.
