ляної стінки. Отвір за мною знову зачинився, і зараз же я почув тріск розтрощеної лямпи, а потім удар двох залізних плит, що мені наочно показало оскільки моя смерть була близька.
Коли опритомнів, то побачив, що лежу на камяній підлозі вузького коритара. Якась жінка схилилася надімною і, шарпаючи лівою рукою, пробувала повернути мене до свідомости; в правій руці вона мала свічку. То була та сама жінка, що мене остерігала про небезпеку.
— Швидко виходьте, швидко! — казала вона задишаним голосом. — За хвилю ваше зникнення буде відкрито. О, Боже, поспішайте, бо тут нема ані одної хвилі до страти.
На сей раз я послухав її ради; швидко скочив на ноги і побіг за нею коритарем, а потім крученими сходами на діл. Зі сходів ми вийшли на широкий коритар. Ледве ми вступили туди, як почули відголос швидких кроків і звук двох голосів; один з них говорив десь близько, другий відповідав здалека. Моя провідниця стояла деякий час в нерішучости. Нагло відкрила двері. Двері сі провадили до її спальні; через вікно вливалася широка смуга місячного світла.
— Вам нема жадного шляху. Правда тут досить високо, але мусите спробувати.
Ще вона не скінчила сього слова як в коритарі показалося світло і я побачив костисту постать полковника, який швидко йшов; в одній руці він тримав ліхтарню, в другій різницьку со-
