що передтим двері я зачинив. Боюся, чи не чули ви протягу?
З сими словами він неспокійно подивився на мене.
— Може буде краще, щоби зараз приступити до нашої справи. Пан Ферґюсон і я відпровадимо вас до машини.
— Добре, але дозвольте мені одягти капелюх.
— О, се — непотрібне, бо машина знаходиться в домі.
— Що? Ви в домі копаєте валькнерську глину?
— Ні, ми тут її тільки прасуємо. Але се не належить до речі. Ми просили вас тільки оглянути машину і зясувати нам через що саме вона зіпсувалася, і як треба направити її.
Втрьох ми пішли на гору, наперед ішов полковник, освітлюючи дорогу лямпою, за ним — адміністратор, а на кінці — я. Старий будинок був правдивим лабіринтом коритарів, галєрей, кручених сходів і невеличких низеньких дверей. Нігде не було меблів. Обиття на стінах почасти поопадали через вохкість, а почасти творили зеленаві плями. Я старався прийняти як найсвобіднійшу міну, однак в ухах неперестанно звучали слова перестороги, що їх я не послухав. В той же час я не спускав ока зі своїх провідників.
Ферґюсон здавався мені похмурим, мовчазним чоловіком; з кількох слів я пізнав, що він є анґлійцем. Нарешті полковник Стерк задер-
