— Не варто лишатись тут, казала далі. Зараз можете спокійно вийти через двері і вам ніхто не перешкодить.
Коли жінка побачила, що я тільки усміхнувся на її слова, нагло опустив її попередній вимушений спокій, і вона, наблизившись до мене й заломлюючи руки, сказала:
— На милість Божу, тікайте, поки ще не пізно.
Однак я маю дуже уперту вдачу і, що більше зустрічаю на свойому шляху перешкод, тим більше бажаю осягнути ціль. Опріч того подумав про пятьдесять фунтів, о тяжкій подорожі, о неприємній ночі, що я мусів ще перетерпіти. І то все надармо? На що я мав тікати звідси, не виконавши завдання і не отримавши грошей? Хто знає, може ся жінка, божевільна? Не зважаючи на сі міркування, перестороги жінки — мушу то визнати — переняли мене більше, як я бажавби. Однак наперекір сьому, я рішуче заявив, що залишуся. Вона ще хотіла мене переконувати, але на горі стукнули двері і хтось почав спускатися по сходах. Ще раз незнайома в розпуці витягнула до мене руки, а потім нагло зникла, як і прийшла. За хвилю увійшов до кімнати полковник Лізендер Стерк, а разом з ним якийсь малий і грубенький панок; його мені представлено як пана Ферґюсона.
— Се мій секретар і адміністратор, сказав полковник. До речі, мені здається, навіть певний,
