кликало довіря; його жадання, щоби я приїхав о півночі, видавалося мені підозрілим, а його пояснення що до валькнерської глини — неправдоподібними. Однак зрештою я викинув з голови всілякі сумніви, добре повечеряв і вирушив до Педінґтона не кажучи нікому о сій виправі.
В Рідінґу треба було пересісти не тільки з потяга на потяг, а навіть переїхати до другого двірця. Однак я потрапив на час і на одинайцяту прибув на зле освітлену невеличку стацію Ейфорд. Я був одиноким пасажиром, що висів там, і опріч сторожа з ліхтарем в почекальні не було видко нікого. Однак ледви я вийшов зі стаційного будинка, як зустрів мойого гостя, який чекав на другому боці стації в цілковитій темряві. Не сказавши ані слова, він схопив мене за руку і віпхнув у відчинені двері карети. Потім зачинив обидві шиби, засунув фіранки і карета рушила з найбільшою швидкістю.
— Тільки один кінь був? — спитав Хольмс.
— Так, тільки один.
— Чи могли би ви роздивитися якої він був масти?
— Так, світло ліхтарей карети падало на нього в хвилі, як я всідав. Кінь був гнідий.
— Не зауважили, чи він був змучений?
— Цілком відпочивший.
— Дякую. Вибачте, що я перервав вас і прошу оповідати далі вашу цікаву пригоду.
— Отже ми їхали дуже швидко принайменше годину. Полковник Стерк говорив тільки о
