Скільки жаху, риданнів твориться
і від зойків тремтить лабірінт.
І не знаю куди, дѐ-едем?
А в промовах нещирих поет
і політик кричит: — Ми ідем,
ми ідем до озлоченних меж.
Тільки крик, і ридання, і жах…
Тільки ломиться голос в пітьмі
А в роскритих очах на ножах
повстає труп зогнилий війни.
Ту троянду, зорю забуття,
що росла в квітникові комун
час суворий зірвав, ізімняв
і як хлам непотрібний жбурнув.
І тому так кар'єром авто
наших днів пробігає у млу,
щоб на очі надіти пальто
і не бачить нічого, не чуть.
І тому так на серці печаль
і так спорзко душа пломенить
і на вістрі кінжалу одчай
мов отрута гадюки сичить.
