тільки думи, думів каравани
не підуть бадьоро до пустель…
Бо пустеля — смерть… А що-би садом
був заквітчаний пісок
треба вірить й сміх каскадом
викидать злочинцю межи зор.
Треба буть чим є! Не плакать, не лизати
язиком улесливим чобіт,
треба сміливо тримати
своїх гідностей пломінь, —
бо опльований підеш!.. Сумління
меч у горло, кулю в лоб!
Ах цвітіння, радісне шуміння
брязк розколотих ікон.
***
Брати мої, сестри мої,
слухайте!
День — злот підперезаний
поясом чавунячим.
Собака рудий вихлистав
глек молока вранці —
хто-ж цей час такий викликав
з червоними пранцями?
