Крик перед смертю останній і довгий викинув гуркітний брук. Коли сонце над містом золоточолове кинуло жмутом проміння зневаг, гойдався примарою труп безголовий і стиснутий пальцями жах. Трам заіржав: і вдарили дзвони. Тисячемовні у бризках поем. І вмить завірюхався темпами спорзко в сальві породжений день.
Тоскно… Натовпів ворохи Викидає город на брук… Гайдаються в полі чортополохи, Обвішані жменями дум. Я хотів би пить любов, як вохкість У весняний день коріння. Ах печаль людяна, хворість Буйного цвітіння. Хапайся вітер долонями за тіло Цілуйся жаром губ. Воскресіння одзвеніло
