У Валках, край міста, на торушках, в родині шевців, без батька, що від поганого життя та горілки завчасно помер, — ріс малий Данько…
Він бачив поле, кусав сонце
і босий бігав по стерні.
Узимку крізь мале віконце
дививсь на двір, бо без чобіт.
Мороз гаптує скло химерно
і креслить злотним олівцем —
холодне сонце! Ах, чудесно!
Це ж чудо казка, а не день!
Химерний сон… Немає грані,
сплелися дні-казки…
Дитинство миле — що тюльпани
золотоокі од весни!
За малих літ Данькові багацько оповідали казок та леґенд з старовинного життя України: про запоріжців, турків, яничар та татар. А нарід і досі співає думи про славетних, хоробрих козаків українських — про Хмельницького, Нечая, Морозенка й інших.
Глибоко запали ці казання малому Данькові, а їх героїзм — закликали йти на герць, марити про боротьбу, ватажкування…
8
