— Ти певно думаєш, що кажу се з власного досьвіду, що в моїм серцї вже відбув ся перший акт тої драми а радше комедії, що зветь ся любовю. Нї, так не єсть. Але знаєш що, берім живі приміри. Чи єсть любов? Нема! А знаєш ти, що може вона в мущин ще і найдеть ся, але в жінок…
— Романе, що се за бесїда?
— Правда! Ну що-ж? дуже любила нашого батька та проклята п. Вандзя? О, у вас усе лише рахованє, все хто дасть більше, той возьме.
— Ну, Романе, даруй, се не так. Коли брати примір з найблизшого окруженя, то як гадаєш, у кого було більше рахованя “хто дасть більше?” у нашого вітчима чи у нашої матусї? Хто тут любив? Мущина чи жінка? Ох нї! ти вже даруй! Люди! — однакові люди, чи мущини чи жінки. Є між одними і між другими вірні й невірні, добрі і злі, благородні й підлі. Менї здаєть ся, що коли-б люди уважали любов справдї таким високим чутєм, яким вона єсть, то не було-б нїяких спроневірень, нї підлих зрад, нї купна.
— Гм, може воно й так, хоч apropos нашого вітчима і матусї, то він також любив її колись, хоч не тодї, коли женив ся з нею. Та впрочім, не буду сперечати ся з тобою в сьому предметї, о, бо я виджу, що вже хочеш щось казати і навіть знаю що: “ти тримай ся одного!” Ми говорили, хто рахував — хай буде, що й обоє любили, а виходить, що таки лише вітчим рахував. На се я би відповів, але нї, вже нїчого не кажу. Бо зрештою менї здаєть ся, що на сьвітї нема безоглядної чесноти і не може бути високої любови. Та о тїм по тім. Як би ти знала Лїдо, яка ти була прегарна, коли отак з запалом говориш. Просто чудова. Лише не гнївай ся, се нїякий комплїмент, я-ж брат. Коли-б у тебе до твойого гарного лиця та золотого серця ще й твердий характер, ти-б просто була ідеалом. Та що, коли ти така слаба! То не гарно, Лїдо. А ти ще до всього так гарно називаєш ся: Lied — пісня. Яке-ж то гарне імя. Батень-
