він же хоче лиш її добра, бо що-ж иньшого її чекає? а врештї коли лише схоче, може бути щасливою!
Лїда опирала ся сьому новому насильству над собою з цїлою силою, яка знайшла ся у неї. Та її вся бесїда була даремна! Що-ж? най би навіть вона й прилюдно відкинула ассесора, най би навіть і з церкви і від престола з вінчаня вернула ся, то що з того? Що далї? Приміром, най утече де на село, най навіть стане учителькою — може би дали яку посаду і без іспиту, бо-ж вона має ту осьму клясу — і що? Чи вона повнолїтня і може собою розпоряджати? Чи вітчим не може казати шупасом приставити її до дому? Та-ж він її опікун! А далї — може її замучити повільними тортурами, знущанєм, бійкою. Нї, краще смерть! Зимна, холодна, нїма, без сонця і цьвітів, без весни і сьміху — понура і сумна смерть! Але-ж вона хоче жити, хоче радїти, тїшити ся синявою неба, золотими блисками сонця, нїжним сріблавим сяєвом зірок; хоче вдивляти ся в лице місяця-чарівниченька і дихати ароматами весни, і хоче жити і любити і кохати — а не вмирати! То хай жиє і хай буде жінкою ассесора і хай кохає того ненависного, бридкого чоловіка, оттого, що, здаєть ся, перед нїяким поганим учинком не завагав би ся, щоб лише побільшити своє майно; вона має стати жінкою того, на кого стілько людий плаче, того, що — але нї, отсе слово навіть у шепотї не перейде через її уста. Вона — золота пісенька!
Але вона не піддасть ся тепер так легко, нї! Напише до брата, най радить що знає.
“Приїдь, коханий братчику, поможи, бо в мене нема нїкого крім тебе. Двоє нас на сьому сьвітї. Мама, матусенька? Що вона може супроти нього? Раз, коли пробувала вступати ся за мене, то він при моїх очах ударив її. Чуєш? о, розумієш, здаєть ся, що після сього я не можу навіть жадати її заступства за мене. От так нераз вечером сядемо разом собі, запла-
