дуже много, а мав до сього змогу: велика унїверситетська біблїотека стояла отвором: читай скільки хочеш. І він читав, читав майже цїлими днями. Хотїв навчити ся та пізнати все.
Що з того, коли минув місяць, другий, третий, і о горе! кишенї починали сьвітити пустками. І що далї буде? Що? Про се він звичайно не хотїв думати, та вперта думка не давала спокою, а уява вказувала блїду, страшну, схоровану жінку, що часто ставати-ме на дверях його кімнати і зимними, безкровними устами говорите-ме: “Я нужда”.
Кров стинала ся в жилах від сього, та дарма: він знав, що прийде день, коли до його вбогої кімнатки завитає той страшний гість. Та най би ще, як би він сам! Але отте мале, біляве хлопя, що з ним буде!? Чи воно буде також умирати голодною смертю? В чужому містї, далеко від мами, від сестер, далеко від усього коханого та рідного?!
Нї, нїколи не буде сього!
А де-ж рада- де вихід із сього?!
Не знаходив.
Коби можна знайти лєкцію, хоч одну лєкцію, хоч за сїм золотих, щоб було бодай для малого “на хлїб”. Оттак ще місяць, ще два, а далї він (Штефан) відбере стипендію і все полїпшить ся. Та лєкції не знаходив.
І прийшов день, що “малий” мусїв іти без снїданя до школи.
Бодай же він був не діждав того! То він так сповняє присягу дану батькови?! Гарно опікуєть ся своїм братчиком! Тай через таку опіку піде невдовзї в сиру землю.
Занїс годинник до заставничого банку, остатню і першу річ, яка була в нього ще до заставленя. Дістав щось чотири ґульдени, і беріг їх мов найдорожший скарб. Скорше дав би собі одно око виймити, нїж мав би ті гроші стратити.
Та минули ся й вони! А тепер — ха, ха, ха, годинник — остання річ? а чорний одяг, що собі його справив по матурі,
