— Яка-ж вона гарна, що бере на себе обовязок зловити надпоборця для себе! То благородно з її сторони.
— Двоє нещасливих — співає в Лїдиній душі і їй так любо та мило стає. Чого? чого? вона не знає!
|
|
|
|
Баль скінчив ся. Приїздять до дому. Вітчим накидаєть ся на неї мокрим рядном, Цїночка із злорадним усьміхом каже:
— Але-ж то той Солецький закоханий у паннї Мірській! Чудова з них пара! Лїдочко, ти плачеш? Ну що-ж? хотїла спіймати голубонька, тай не вдало ся!
Лїда мовчить — далї не годна.
— Господу милосерному слава, що напутив його на добру дорогу. Чей може хоч тепер не скажуть тато менї ловити його, як бачуть, що він мене не хоче. Де йому такої жінки треба, що й цїлої сотки посагу не буде мати? Йому треба гроший, от чого…
Вітчим впадає в пасию.
— Який знов дїдько в тебе влїз? Що тобі такого нинї? Памятай, що коли нинї погнївала ся ти з Солецьким, то маєш на другій забаві перепросити ся з ним. Чи-ж то видїв хто, таке щастє з рук пускати? А ти думаєш, що доки буду тебе годувати? Час уже вступити ся з хати.
Пробувала перечити ся, казала, “що вона вже не раз хотїла вступити ся з дому, шукати собі свойого хлїба, а їй не позволяють, а відтак випоминають, що сидить на ласцї. А що-ж вона винна, як нїкого не може зловити, бо нїкому не треба бідної жінки”.
Та отсього всього вітчим не слухав; счинив ся ґвалт, вереск, а потім житє Лїди стало чистим пеклом: п. Солецький “не перепрошували ся”, бо вони зміркували, куди йде тота униженість п. канцелїста і привітливість панни, тай вицофали ся завчасу. Що їм з бідної жінки?
