Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/73

Ця сторінка вичитана

А вона казала:

— Ну, прецїнь годї менї вічно сидїти на ласкавім хлїбі. Треба забезпечити ся на старші лїта, бо-ж не дай Боже якого нещастя, не піду за прошеним хлїбом. А врештї то стид сидїти родичам на шиї, як є здорові руки і можна самій заробити на свій прожиток.

— Нї, у тебе таки направду нема “всїх дома”, ти варіятко якась. Видане се! Чи ти може не хочеш іти на учительку? А то скаранє Боже: менї усьміхаєть ся аванс, а та варіятка не то щоб менї помогти, мріє о якихось своїх хлїбах. Ти знаєш, як зовуть таких дївчат. Ти-ж знаєш, який вплив має совітникович на батька, а він же так надскакує тобі, закоханий по вуха. Не могла-б ти бути для нього ласкавійшою і мимоходом спімнути дещо і про мене? Але де! Ой, нїколи не перестану каяти ся, що оженив ся з твоєю мамою та взяв таких чортенят за своїх: червоного радикала і еманципантку. Як-би не ви, не тим був би я нинї. Але тям собі: тепер весна, а в зимі ти вже маєш зловити собі якого. Я далї не думаю годувати варіятки дома.

Оттак кінчили ся звичайно всї такі розмови вітчима з Лїдою. Та не конець на тому. Звичайно починав він сварити ся ще з мамою, дорікати їй чим міг, грозив ся, що силоміць повінчає Лїду з старим та богатим п. Єрським “асесором маґістрацьким”, і в хатї наставало дїйсне пекло.

Лїда знала, що й тепер скінчить ся на тому самому, та однако зважила ся ще раз просити в вітчима дозволу вчити ся, бо ті безнадїйні батькові слова страшенно ранили її душу. Вона відчувала, як мусїла і мусить страждати душа, що писала отой заповіт. Вона з охотою віддала би й своє житє, щоб лише троха муки взяти в неї. Та дарма. Усї її просьби скінчили ся як звичайно: криками, грізьбами, мало що не бійкою. Навіть Цїночка почала плакати та казала, що вона хиба