Отсе читала Лїда і ті батькові слова розтопленим оловом пекли її душу.
— Який він був нещасливий, безмежно, безмірно нещасливий! А й тепер його душа мучить ся бідна, не знаходить собі супокою і мучить ся ще й моїм смутком. Він видить, відчуває, яке горе глибоке обнїмає моє молоде серце, як воно рветь ся до житя, до сьвітла, до сонця, а мусить задоволити ся сїрою буденщиною. Нї, на се лиш одна-однїська рада: зірвати пута, що наложено на мене, вирвати ся на волю, працювати, жити.
Оттаке вона думала, читаючи той батьків заповіт. А по кутиках темної, лямпою осьвіченої кімнати сїдали маленькі мушки, бренїли та немов глумили ся з неї. А в тім бренькотї вона виразно чула їдкий, злосливий сьміх:
— І куди підеш, як “вирвеш ся” з сього житя? Сядеш при дорозї і будеш просити хлїба і тим успокоїш батькову душу, та сповниш його бажанє? Та-ж ти ще малолїтна, таже над тобою опіка вітчима, а він що? думаєш, позволить може йти “в народ?” Яка-ж ти сьмішна! І як ти думаєш іти “в народ”? Що вмієш? Чи прийдеш у село тай скажеш: “Я прийшла вас того вчити, чого сама не вмію”, чи що иньшого думаєш робити? Або нї! Ти певно схочеш учии ся до вчительського іспиту, щоби відтак бути вчителькою. А чим-же ти заплатиш учителям за лєкції? Ха, ха, ха! Ну, ну, щаслива дорога, йди на волю, в народ, щаслива дорога!
Нї! то не мушки глумили ся з неї, то її власна душа кидала оті їдкі слова. Вона сама відповідала собі так. Ох, знала-ж вона, знала, на чому кінчили ся всї її пориви. Прецїнь вона й перед тим ще, заким прочитала батьків заповіт, просила вітчима, щоб позволив їй далї вчити ся.
— Не хочу строїв, не хочу забав, не хочу нїчого, лише хочу вчити ся.
— І на що тобі се? — питав тодї вітчим.
