гріш до гроша. По що? для кого? Того я не знав. Та се стало ся для мене необхідним.
Двацять лїт по свойому вступленю до суду я став нарештї судією. Тодї я пізнав, а зглядно відновив приязнь з моїм давним шкільним колєґою, а батьком твоєї матусї. А далї — я близько пятидесятилїтнїй чоловік оженив ся з нею, молодою, та мов рожа цьвітучою дївчиною.
Не знаю, відки в мене набрало ся стільки геройства? досить що набрало ся, бо твоя матуся була зовсїм иньшою від жінок, які я знав колись. Зі мною вона поводила ся як із старшим другом, а не як з мущиною, що може стараєть ся о її руку, вміла так лагідно та сердечно говорити, що цїлком підбила мою душу. І в мойому старому, розбитому серцї загоріло бажанє мати вже раз свою родину, мати хоч крихіточку щастя, і я відважив ся осьвідчити ся їй. Вона приняла.
Я знав добре, що вона мене не може любити, знав що йде за мене тільки тому, що змушує її до того конечність, бо в її родичів прикрі обставини, і вона не може вибирати, та про те я відважив ся повінчати ся з нею. І я не пожалував того. Вона була найвірнїйшою, найлїпшою жінкою, але я добре видїв, що вона нещаслива в житю зі мною старим, знемощілим чоловіком.
Я рад з того, що в мене рак, що я мушу вмерти, бо увільню її вже раз від себе, дозволю й їй жити житєм серця, бо я не сумнїваю ся, що вона ще віддасть ся і буде щасливою. Коби лише вже раз та смерть скоро приходила, бо терпіня стають невстерпні, і тїлесні й душевні.
То страшна хороба, той рак. Але не менше страшна думка: на що я жив? що я кому доброго зробив? до чого діпняв? А на се відповідь одна: Нїщо!
О, Боже милосерний, Боже, помилуй мене, прости великі мої провини. Прости і ти, моя пісенько золота, донечко моя, Лїдочко! Який примір лишив тобі твій батько? Але він був без-
