Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/67

Уста чудові, чарівні.
Та доля лютая сказала:
“Нї, не для тебе радощі житя!”
І всьо, що було серцю дороге,
На віки відібрала.

І ще одна моя поезія з того часу снуєть ся в думках:

Минуло моє щастє,
Минуло вже воно.
Коротко трівало,
Та гарнеє було.
Минуло ся коханє,
Минула ся весна,
Зморозив душу холод,
Настала в нїй зима.

І знаю я, о знаю!
Що цьвітки зацьвітуть,
Гаями та лугами
Пісеньки загудуть.
Що встане знов веснонька,
Яснїти-ме вона,
Та в серцї буде холод
І лютая зима.

І ще богато віршів писав я тодї, виливав на папір свій біль безконечний. Часом менї лекшало від того. Тодї я думав, що я вже так до кінця житя проживу, нїчим не буду журити ся, анї нїчого хотїти нї бажати. Та поволи я отрясав ся з тої байдужности, сьвідомість вертала, житє домагало ся свойого. Коли я зовсїм одужав, то зрозумів, що житє не скінчило ся, смерть не приходила, я помимо своєї волї таки жив і хотїв їсти, а їсти не було що! Треба було старати ся знову, щоб продовжати свою муку, треба було старати ся о спосіб до житя. До