ставати від “паничів”, я в шестій клясї записав ся на танцї, дурів так як і паничики, брав участь у всїх їх комплєтах та бібах.
Часами гризло мене сумлїнє, що тяжко запрацьований батьками гріш обертаю на пусті гулянки та забавки, та родичі були богачі, а нас було лиш троє дїтий, і я не в силї був відречи ся такого житя.
На тих танцях я познайомив ся з п. Вандзею і цїлим жаром першої любови полюбив її. А вона, здавало ся, також мене любила, (коли можна говорити про любов у штирнацятилїньої дївчини) казала що буде ждати, нїм дібю ся свойого хлїба, а тодї поберемо ся, і я був немов у раю. Її родичі також не були тому противні, а я дурний з утїхи шалїв, учив ся мов божевільний, хотячи добити ся скорше свойого становища, щоб бути на все разом зі своєю улюбленою.
Що я для тої любови не посьвятив?! Я відрік ся тодї майже своєї ріднї, бо й Вандзя не любила “chłopów”, та вміла се так гарно менї виложити, що я майже не почував цїлої поганї свойого вчинку. Далї: я мав з давнїх лїт потяг до лїтератури, особливо до поезії, хотїв іти по скінченю ґімназії на фільозофію, та панна Вандзя волїла правників, “бо ті професори ґімназіяльні то звичайно диваки”, і я пішов на права, хоч сам не мав до того найменьшої охоти.
Та про те я в свій час здав два перші правничі іспити, заробляючи при тім важкою писаркою на прожитє у Львові; до товариств руських не ходиб, щоб “не наразити ся”, відрік ся всього для щастя — мати її своєю жінкою.
Тямлю мов нинї.
То була зима, я приїхав на різдвяні сьвята до неї, летїв до неї мов голуб до голубки, і застав її з якимось гарним мущиною в сальонї. Вони сьміяли ся та премило бавили ся, одначе видно було, що їй більше ходить о нього, як йому о неї. А він був молодий та вже славний лїкар.
