Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/55

Ця сторінка вичитана

душних, безідейних женщин, що там видять щастє, де роскіш та достатки, анї з тих забитих, тупих голов, що йдуть куди їх трутити; тільки що нею кермували безвідрадні обставини, і вона тут абсолютно нїякого голосу не могла мати. Тепер трафляло ся їй “велике щастє” — старав ся о неї пан судія, вправдї вже сивий, зломаний житєм, та добродушний, тихий чоловік. І вона постановила, хоч серце не позволяло, здрігало ся на те, коли лише судія формально осьвідчить ся, приняти те несподїване щастє, бо нема чого чекати. Та були хвилї, коли її серце, зводило з розумом тяжку борбу, бо воно било — те шалене серце! — воно било для Яся. Шалене! і що воно властиво видїло на Ясеви і яку будучність ворожило собі?

Але воно анї ворожило, анї саме не знало, що видїло; воно лише любило; отою першою, молодечою, горячою любовю любило чорні очи, румяні уста, стан гнучкий, високий. Чому нї? любило й ті елєґантні, гарні убраня, і ті панські та шиковні рухи. А в такому гарному тїлї мусїла мешкати і гарна душа, дарма, що люди инакше говорили. Та вона мала одну з тих натур, що всї людські хиби старають ся устраведливити, виправдати. Вона представляла собі, що він не єсть з ґрунту таким бездушним, що то всьому винно його вихованє, що коли-б на нього благодатний вплив, то з нього вийшов би найкрасший чоловік. Вона вірила в те і довгими вечерами снувала непересновані мрії о тім, який би то він став під її впливом. О, бо то певно, що змінив би ся на лїпше, вона-ж знає, як він її любить. А знала се вона з його палкого зору, з його горячих листів, що їх знаходила в книжках, котрі від неї зичив, знала з того, що він навіть змінив потроха свою пишну та зарозумілу вдачу і красше відносив ся до людий. Впрочім вона не приймала листів від нього, заборонила навіть говорити з собою та приходити до неї. Вона-ж була вже майже нареченою другого, в кождому разї “панна на відданю”, а він — студент з шестої кляси. Ха, ха, ха! Та про те довгими