про те був львом маломіських сальонів, і панї “дуріли” за ним. А він грав ся з ними мов котик з мишою, одного дня з одною, другого з другою. Залюблювати незалюблював ся, бо міг і без того обійти ся, а врештї любив ще у своїх молодих лїтах, от так двайцять, двайцятьдволїтним хлопцем у своїй таки сусїдцї, і хто зна, чи не через оту любов виавансував аж на канцелїсту. Отсе було так:
Він був сином священика, одинаком, розпещеним мазунцем. Спершу не давали його до школи, бо мамуня бояли ся холоду та голоду для свойого Ясуня, а татуньо знов українофільства, радикалїзму та ще иньших “ізмів”. От, має час ще того всього навчити ся, тай Ясуньо засидїв ся дома щось аж до дванайцяти лїт і навчив ся лише трохи писати та читати, крім того гарно вбирати ся, погорджувати мужиками, гарно свистати, потроха грати в карти та хилити горілочку, як тільки була до того спосібність.
Гай, гай, який Ясуньо вже великий, а підписати ся гаразд не знає. Біда! хоч нинїшня школа до нїчого, хоч певно в нїй радикалїзмів, демократизмів та всяких иньших чортівських видумок. Ну, і повезли Яся до школи, з бідою запхали до третьої норамльної. Стид! хлопець як явір і лишень у третїй штубі.
— Вчи ся Ясуню, не роби менї стиду! А ти-ж мав би бути гіршим від отих хлопських синів? Учи ся, то куплю тобі нову краваточку і рукавички, оті знаєш, що тобі вчора так подобали ся.
І Ясуньо нїби вчив ся, з трудом перелїз через дві нормальні кляси, з трудом здав вступний іспит до ґімназії і почав ходити до “лацїнських” кляс, як мати називала ґімназію.
На щастє батькове нїякі ізми Яся не чіпляли ся, бо ті, що були їх пропаґаторами, до “випуцованого” паничика навіть не наближали ся з голошенєм своїх ідей, бо уважали, що
