Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/50

Ця сторінка вичитана

бив жінцї. Але за то синок буде великий пан, тай буде файно обдирати тих, чиїм хлїбом віхований, тай навіть сї у той бік бірше ни подивит, де дєдї похований. А ну мете видїти. Ой ни дурний би я свого Васильи у школи давати, хоть професор радит, тай було би зачого.

— Ну, куме, ану стрібуйте! А я свого даю, все му може ме лекше йти хоть колис, як минї. Ой тєжка стала земльи, тай помалїло її, тежко з неї хлїб їсти. А навука, кажут, шо вже певна. А я чомус ни бою сї, шо мій син ни буде мене шьинувати як буде вучений. А як має ни шінувати, то і ни вучений ни буде. Ану, згадаєте моє слово, шо цей Штефан добра дитина, тай то нїц, шо паном буде. Ану, мете видїти, шо він буде помагати своєму родови, хоть і паном буде, шо не відцурає сї єго. Адіт, як він коло мами упадає та просит, аби ни журила сї. Годний панич!

— Ну, ну, ви вже єго і поважьиєте! Панич! Ну, дай Боже, аби сї так стало як ви кажите. Найко ше цей рік Василь сидит дома. Му видїти, ци Штефан буде і далї такий щирий для своєї мами; як буде, то може ше зважу сї і свого хлопцьи дати до школи. Може й “пан” може бути чоловіком. Але шос ми сї не здає.

От такі розмови чули ся дорогою, що вела з цвинтара в село. Одні боронили Штефана та надїяли ся, що з нього щось великого та доброго виросте, а другі сьміяли ся з тих надїй. Кількож то десятків їх дїтий пішло вже “у тот панцький сьвіт” шукати щастя-долї, і кілько-ж то з них знаходили те “панцьке щастє”, а цурали ся роду, з котрого вийшли, та стидали ся його! Кілько-ж то робучих рук відпадало від земленьки сьвятої, від отих розлогих, чудових піль, ішло в світ і вертало гнобителями для тих, що з останнього тягли ся, аби їм дати добру долю! Тяжко їм було вірити в те, чого стількі роки сподївали ся, та воно все їх заводило, нїколи не з'являлось, не справджувало ся.