якийсь таки инший від усїх них. Тай треба було самим мерця нарядити; хто-ж тепер піде деяких людий шукати, тай таки чи прийде тепер хто у такий мороз тілький сьвіт? А завтра недїля, знов те саме, тай гріх таки, як тїло застигне, збиткувати його.
І мати з сином сами вбирали батька; у білу сорочку, у синї гачі, у білий, писаний киптар, у чорний сардак. Здало би ся того в хатї, але він уже більше нїчого від них не потрібує, то най лежить як ґазда, бо собі на то заслужив. А відтак, як уже його файно вбрали тай спорядили та на лавици уклали і руки мов до Оченашу зложили, пішов Штефан, хоч уже була темна нічка, до паламаря тай до дяка, аби позволили взяти хрест тай сьвітло. До еґомостя, годити ся за похорон, мав іти аж завтра, бо нинї було вже за пізно.
Десь уже коло опівночи принїс Штефан сьвітло тай хрест, а дяк прийшов перечитати псалтирю.
Сьвітло горіло, мама з доньками заводили, Антось плакав, дяк монотонним голосом читав псальми, а Штефан каменїв з болю тай роздумував, відки взяти гроший на похорон.
|
|
А завтра була недїля. Так сонце ясно сьвітило, а сьнїг так блищав та горів під його промінєм, іскрами-самоцьвітом сипав. Довгою дорогою йшли люди до церкви. Такі вивбирані та вичесані, що Боже! Дехто мусїв переходити толокою, тай минати Андрієву хату і мимоволї вступав у ню зваблений сьвітлом сьвічок, що горіли в нїй. Знак, що був мерлець — годить ся послїдний “Оченаш” за мертву душеньку виговорити тай удовицю з дїтьми потїшити.
— Та не плачте, Юстинко! Пан Біг добрий, не опустить сиріт, тай добрі люди ни опустьи. Тай ваш син уже таки, дай му Боже, панованє, адїт який підкохав сї, — не даст вам загинути.
Але Юстина далї заводила:
