Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/40

Ця сторінка вичитана

за тобов посилати. Каже: най сї вучит, він і без того має доста клопоту на свої голові.

— Ну, то я хоть тепер беру у сусїда коня тай воза, тай їду по дохтора. Чей Бог дасть, виратує.

Вона гірко розсьміяла ся.

— Поїдеш по дохтора! От, якбис мав де який крейцір, то дай, аби було чим за похорон заплатити, але ни за дохторами їздити! Ой, ни на нашу то кишеню нараз за пописану цидулку тай за флєщину медецинів десїть срібних увалити. Тай таки й тато сам не хоче. Тай що му вже дохтор поможе? Були коло него вже і Прокопиха і Майрун, були, ни бій сї, ратувалам чим моглам, ни жалувалам їм за лїк і послїдну мисчину муки дати, бо то свій, прийме шо є, али як найвисший дохтор скаже: уже тобі конец, то нима шо куда крутити. Ни нам правувати сї з Богом.

Хорий пробудив ся від розмови, що з ледви чутного шепоту переходила в чим раз голоснїшу скаргу.

— Стара, ти з ким говориш?

— Таже Штефан прийшов.

— А най-же над тобов нїколи ласка Божа не загасне, що-с прийшов. Ходи-ж синку д' минї.

Штефан вилїз на припічок, укляк на нїм тай став слухати, що батько казав.

— Ади синку, умираю. Тай ми посьлїдна жура була, що тї не виджу. Ой синку, гору-с ми з плечий знєв, най ти Бог заплатит.

Штефан плакав великими, нечутними сльозами.

— А ни плач синку; такий вже чєс прийшов, тай мус умирати. Синку, гору-с ми з плечий знєв, здойми ще й камінь. Тєжкий той камінь. А диви, четверо їх лишєю на оту хатчину, тай той Антось аж рве сї до книжки, та нима відки. Ади, дївки підуть у службу, а до Марії уже хоче якис приставати, також коваль, на кузню хоче йти. Не дуже він богач, але хоче