дали пізнати стілько гарного, що дали змогу познайомити ся з творами духа такого Шіллєра.
От таке снувало ся в Штефановій голові при читаню, і був би нераз і до раня читав, та ба! завтра треба йти до школи, треба мати голову на карку і сили до біганя по лєкціях. Він клав ся спати і засипляв твердим, молодим сном.
Але щось з дому довго нїхто не приходив. Що то такого? Нї пишуть, нї приходять, — чи би не дай Боже яке нещастє? Коби лише скорше до суботи, то мусить навідати ся. Піде сам, хоч як не має часу.
Приходить субота. Штефан увільнив ся на недїлю від екзорти, і таки ще в суботу йде дому. На крилах гонить, туга жене, якесь сумне прочутє лиха.
Приходить. Уже темний вечір. В печи горить огонь, на припічку блимає каганець. У хатї несьвітський сум. Мати сидить на припічку коло каганця, пряде кужіль тай утирає тихі сльози. Андрійко сидить мамі в ногах тай щось пипляє у книжцї, мала пятилїтня Доцька спить, а Катря вишиває вуставки, що пишні та красні, усїлякими взорами та волічками, лише не собі, а якійсь богачцї.
Входить Штефан у хату, каже “Добрий вечір”, витає ся з мамою та сестрою і дивить ся за батьком.
— Де дєдик, мамко? (він усе ще каже дєдик, не може відвикнути).
— Спить, синку, на печи. Тихонько, от боле що уснув. Ой змучив-же сї він тай змучив через оцих дві недїли.
— То що такого? Дєдик слабі?
— Ой, слабий синку тай нидужий. Вже оце другий тиждень як горить. Вже сї і на смерть вісповідав. Добре, щос прийшов, бо все тї згадує.
— А чому-ж ви мамко не дали менї знати?
— Бо тато не хоче; хотїв би тї уздріти, але ни хотїв аби