сього вчинку, то копаєш яму сам під собою, бо-ж знаєш, що докази проти тебе, і ще друге: що на се, що ти граєш фальшиво в карти, таки є сьвідки. Та послухай: наколи ти присягнеш менї, що все будеш іти лише з нашим інтересом, що нїколи не зрадиш народньої справи, то я тобі всьо прощаю, не буду з того робити вжитку, лише піди, склич нашу громаду та знїми з мене ту нечесть, поверни знов довірє товаришів, і я готов іти з сеї ґімназії тай шукати щастя в чужій, так як менї се присудив збір учительський. Я беру матеріяльну кару, звільни-ж мене бодай з моральної. Ну, вибирай.
Підчас сеї мови Корчак страшно мішав ся на лицї. Врештї, коли зрозумів цїлу шляхотність Штефанової бесїди, те його самовідреченє лише длятого, що йому здавало ся, що буде міг зискати ще одного робітника на нарднїй ниві, то не знав де дїти ся із стиду, видячи таку перевагу противника над собою.
Штефан видїв боротьбу, що точила ся в нїм.
— Товаришу, — сказав — вибери послїдне. Скинь уже раз із себе ту лож, скинь те підхлїбство висшим. Ти-ж знаєш, які вони, ті твої приятелї паничики. Ти видїв, як відступили тебе в даній хвилї. Я знаю: ти знайдеш у них і ласки і гроші, але поважаня — нїколи. А в своїх знайдеш його, коли лише щиро покаєш ся. Нїколи не за пізно на каянє, нїколи не за пізно вернути до працї для народу.
Сичик усьміхнув ся і сказав:
— О, ти повинен бути або ксьондзом або адвокатом, так гарно вмієш проповідати.
Та Штефан говорив своє далї.
— Я признаю ся, що я може за остро тобі докучав, що не брав на увагу того, що не у кождого відважне серце, що врештї нам дарма бути відважними, коли у нас пливе кров сто поколїнь битих панською нагайкою. Та я хотїв власне, щоб та боязнь від нас за гори та лїси втїкла і тому може часом переборщив троха:
