скиби відривав, нащом тї відривав?! Не для хлопа наука, не для хлопа, не для хлопа!
А Штефан теж плакав, та не сльозами — за великий був його біль, аби його можна сльозами виплакати: він плакав цїлою своєю істотою, плач його рвав, розпука серце стискала, та з очий нї одна сльоза не поплила. А він так молив батька, присягав ся на чім сьвіт стоїть, що він не винен, що то певно хтось із мести таке йому виробив; та хто, того він не знає.
Батько нїби дав переконати ся, заспокоїв ся троха, та все таки повтаряв:
— Та воно однако таки на моє віходить, не для хлопа наука, не для хлопа.
А відтак пішов батько домів: гарну-ж він вістку до мами понїс, розрадував серце материнське!
А далї — приговір:
— Коли добровільно до всього признасть ся, то позволять йому скінчити в сїй ґімназії шесту клясу, відсидїти 16 годин (заплатити 20 рунських) і ходити на другий рік тут до школи. Коли-ж обстає при своїм, то сей рік, з огляду на бідноту батька, позволяють йому ще тут перебути, та по вакаціях не має тут що робити. Сей приговір такий легкий тільки тому, що всї ученики зізнали, що його при грі нїхто не видїв, отже як догадують ся, мусїв він грати десь по кнайпах “в поряднім товаристві”. Та що сього дійти не можна, отже з огляду на те, що він не деморалїзував иньших учеників, засуджуєть ся на таку легку кару.
|
|
На дворі була чудова провесна. Подекуди стояв ще снїг, та місцями, де вже просхло, добувалась із землї зелена, молоденька, нїжна травиця. Штефан вертав із школи. Мов ходячий труп виглядав тепер, так його з'їла страшна жура. Сонце так ясно сяло, воробцї цьвірінькали, дорогою плила з леду та
