лїнь, а вслїд за тим увійшло до салї кількох професорів; запальні розмови стихли, а почалось звичайне, урядове обговорюванє точок проґрами, що мали бути як найльояльнїйші: нїяких там якихсь “Кавказів” чи “Посланій” анї “Снів”, нїякого співаня тих революційних пісень: “Урра у бій” або “Ой не гаразд Запорожцї”. Лїпше отті: “piękne, rzewne ruskie dumki”, як “Ой поїхав пан Ревуха", або “Чи я в лузї не калина була”, бо “to najlepiej harmoniuje z melancholią ludu ruskiego”. Хотїли навіть викинути з проґрами відспіванє “Ще не вмерла Україна”, та на се ученики не згодили ся: по салї почали перебігати поодинокі запальні слова, пристрасні погляди та шепти. Ну і професори зміркували, що коли не дозволять добровільно, то будуть примушені вислухати тієї піснї помимо своєї заборони і тим лиш виставлять себе на сьміх, бо навіть не зможуть учеників за те покарати; тож би вже була надто велика “gorliwość w pełnieniu obowiązków”. Далї назначено ще, в котрі днї і в котрій годинї будуть відбувати ся проби хорального співу, і професори казали розходитись.
От і потому почали ся ті проби, а перекиньчики не ходять і не ходять, а коли котрий запитав їх, чому? то як самі між собою Українцї, звиняють ся браком часу, коли-ж між ними ще й який Поляк, тодї набирають дивної зухвалости і сьміють навіть разом з Поляками кпити собі з того всього.
Раз якось у Штефановій клясї зняла ся про те бесїда, Штефан звернув ся до одного з своїх “приятелїв” і каже:
— Слухай, Корчак, а чому тебе вчора на пробі не було?
— Щож то? чи я маю перед тобою зі своїх справ реляції здавати?
— Не потребуєш зараз гнївати ся; я тебе зовсїм спокійно питаю: чому не ходиш на проби? Прецїнь у нас усїх доволї роботи, та як би так стали всї відтягати ся від усього, то гарне було би наше житє! А тобі-ж не буде стидно, як вечерок не
