— А тобі хто казав?
— Ну, хлопцї так росказують, тай дїд Онофрій так казав, тай минї так снило сї.
|
З хати вийшла мама тай кликала до обіду.[1]
Борзенько побігли.
А на столї стояла в мисцї поріджена мандибурка тай свіжа кулеша.
Дїти аж не стямили ся, що то нинї за сьвято: і моркови позволили микати, і мандибурка не пісна, лиш заріджена салом. А як мама насипала ще в другу миску сирватчаного борщу підбитого, то таки вже скакали з утїхи, тай казали, “що то добре було би, як би Штефана що дньи віріджьили до школи у місто”.
А як уже пообідали, то всї хрестили ся тай кождий ішов до своєї роботи, хоч властиво нинї роботи не було, бо дєдї з Штефаном ішли у місто.
Мама лагодила та складала Штефанову лудину і шматє в скринку, тато “пуцував” свої тай синові чоботи. Марія перемивала миски, Катруся бавила Антося, а Штефан шарив по всїх усюдах, чи де не забув ще якої скриптури або книжки?
А як уже мраки опали, а сонце височенько підійшло то Андрій узяв скринку на плечі, в руку палицю тай капелюх, казав Штефанови забирати обі пари чобіт, прощати ся з мамою тай сестрами, тай іти, “бо ще нинї треба було записати його до школи до того еґзаменту, що треба го здати, нїм приймуть до ґімназії”.
— Ба, ци лиш обстане? — бідкалась мати.
— Ну, буде як Бог дасть, але я за Штефана не бою сї. Він таки богато знає, тай професор казав, що певно обстане. Ну, бувай здорова, стара, тай жди мене аж почерез два дни.
- ↑ У селян називають ранне їдженє “обідом”, а полуднїйшне “полуденком”.