кождого чоловіка раз у житє приходить, лиш ни до кождого однако, і не в один чєс”.
— Ште[1], а та царівна файна? — питала Катря.
— Ну, таже відав що файна, як така гей сонце.
— Ште, а вона і до нас прийде? І до тебе, і до мене, і до Антосьи?
— А, таже кажуть, що прийде; а-я, кажуть, що ми всї до неї на стрічу йдем, лише треба добре оглїдати сї, аби її не минути.
— А уна коли прийде?
— Ну, або я можу знати? Колись прийде! Ми йдем ід нї, а вона ід нам, тай може колись зійдемо сї.
— А уна стара?
— Таже кажу тобі, що молода тай файна гей сонце, а ти все ще допитуєш сї.
— Штефа, а що то щістьи, аби із ним конче стрічєти сї, тай як то, як щістьи приходит?
— Ну, то як ти наприклад що добре зробиш, а мама погладьи по голові тай скажут, що ти потрібна дївка, або як ти меш ходити до школи, тай будеш добре вчити сї, а потому дістанеш червону книжку, тай професор скаже, що ти найздальнїща у цїлій школї, то то відав також щістє, але ще не цїле. То кажуть, що як стрінути сї з щістєм, то якос чоловік цїлком відмінює сї; якийсь стає такий інакший, лїпший, кращий.
— Ну, а чому воно потому йде?
— Ади, яка мудра! Чи-ж нї? ти би може хотїла, аби коло тебе щістє цїле житє було, а другим аби нїц? От то, кажуть, одно лиш на світї, тай має на всїх стати.
— Одно?
— Одно!
- ↑ Скорочено “Штефане”; таких скорочень уживають звичайно в живійшій бесїдї.
