Він також мав сльози в очах; а дїти бачучи, що мама тай Штефан плачуть і собі почали.
Батько підіймив ся з лавицї тай казав:
— А се ще раз зібрали сї плаксїї, тай плаксїї! Тай нїби чого плачите? таже відав ми Штефана ни до Америки відправлєєм, лиш отут щось штири милї до міста; тай ни на смерть го ведем, лиш до школи, щістьи-долї шукати.
А потім, мов би його що в саме серце вкололо, додав:
— Іди, йди, Штефанку, йди, пообзирай ще раз усї кутики, абись добре знав, де що стоїть. Здасть сї тобі як за кілька рік “великим паном” віїдеш грабувати дєдї за податок, тай не схочеш навіть пізнати, до когось приїхав. Ой, бодай же я не діждав того.
— Старий, бій сї Бога, а де-ж у тебе серце, так дитину пилити? Нїби Штефан такий, аби сї свої старинї мав коли цурати? Ади, таже відколи го до тої школи пускаєш тай віріжєєш, то вже му так доїв тай докучив, то аж ни знати, відки в тебе тої їди кілько бере сї, — боронила мама Штефана.
А відтак звернувши ся до меньших дїтий казала:
— Ідїть у город тай вмичте собі моркви і забавляйте сї, нїм я обід долагоджу.
І в мить осхли очи від плачу, як мама позволила вмикати моркви, такої солодкої, а жовтої гей золото! Тож бо то був празник тай бай! Бо ни мож було моркви, хиба крадьки микати, бо треба її продати тай узяти гроші.
Штефан видячи, що дїти радїють, і собі всьміхав ся.
Пішли всї в город намикати моркви, Марія помила її в річцї; сїли на приспі, їли тай говорили собі: питали ся Штефана, яке то місто, а яка то школа, а чи є дзвонок коло школи? а він розказував, що знав. А потому просили, аби розповів якої байки. І він казав усїлякої: і за котика та мишку, і за розбійників, і за царівну-сонце, що щастєм зветь ся, “що у такій файні палатї на горі сидить, усего-усего, має, і що до
