У того-ж очи сяяли мов жемчуги і з радости нїчого не міг говорити, лишень сльози спливали йому по блїдім личку.
Був раннїй ранок вчасної осени, а в Андрієвій хатї було вже всьо на ногах.
Андрій сидїв на лавицї в глубокій задумі, Катерина бавила Антося, Марія замітала хату, Штефан збирав книжки тай звязував шнурком, а Юстина лагодила обід, дивила ся на сина тай утирала крадьком слези.
Ой у далеку, не близьку дорогу вона виправляла його: свого синочка любого, свого баранчика білого; бо таки таке воно гей той баранчик — і біле та кучеряве, і таке случне та чемне. Тяжко було виправляти його в ту далеку дорогу: такий же він ще молодий та слабий мов та билина; перший вітер поломить, перший мороз звялить.
А він книжки звязав тай став коло вікна; дивив ся на зелену, росою ожемчужену толоку, тай на річку, що перерізувала її, і на віки записував собі їх вигляд у памяти. А відтак сумними очима водив по бідній та чистій хатї, по старих, закурілих образах і щось немов на двоє рвало ся в його душі. І тяжко було кидати ті кутики рідні, кохані, і щось тягло-манило непереможною силою у те місто, де він мав учитись, собі і своїм долї добувати.
— Ой синку, синку! в сьвіт ідеш, учити ся йдеш, на пана війдеш. Та ци ни забудеш тих рук, що тї вибавили, та ци ни забудеш тих, що тї випестили?
— Не бійте сї мамко, не забуду нї вас, нї дєдї, нї Марії, нї Антося, нї нїкого.
А вона обіймила його, гладила по тім біленькім, кучерявім волосю, тай крізь сльози казала:
— Ой іди, синку, тай учи сї, бо нима тобі тут, синочку, місця, нима.