щоби приспорити бодай одну цеголку, бодай один каміньчик більше на здвигненє величної будівлї народнього відродженя.
Оттакі мрії снувала Лїда лїтними вечерами, а Штефан учив ся, працював, писав, приготовляв ся до іспиту.
|
|
|
|
Був раннїй ранок пізної осени, та в ковалевій хатї було вже всьо на ногах. А перед хатою стояв віз запряжений парою коний. Фірман нетерпеливо ждав.
За хвилю вийшла з хати пара молодих людий, Штефан і Лїда Марчуки. Ще раз прощали ся вони з усїм родом, ще раз просили старої ненї, аби їхала з ними, а вона ще раз казала, що з свойого села не хоче йти. А відтак пішли обоє ще на сїльський цвинтар, на могилку коваля Андрія, прощали ся з нею, взяли трохи сьвятої землї і зжовклої, морозом звареної травицї — на спомин, в далеку, та нову дорогу. А потім ішли селом, а за ними весь рід — відпроваджували трохи. Не хотїли ще їхати, ішли, щоб доволї надивити ся на ті кохані місця, де були такі щасливі. Ішли повагом, поволи, притулені близько-близько до себе, без слова, без згуку, лише серце било ся від щастя.
На небі с'яло ясне, величнє сонце, по небі собі йшло та вказувало шлях.
А вони, рука в руцї, йшли на стрічу тому сонцю, щастю золотому, в далекий, чужий край — у галицьку Сибір.
