— Романе, слухай, я люблю твою сестру.
— Ну, се я тобі вже давно хотїв сказати. Ну, а вона що?
— І вона мене любить.
— Питав?
— Питав!
— Коли?
— Нинї.
— Ну, ну, ти невинний Штефанку! Дивіть-но, як він уміє дївчат баламутити.
— Тихо ти, не говори таке! Я не баламучу, я люблю. Як би ти міг знати, як люблю!
— Але-ж знаю, знаю! І що? Почуваєш може тепер щастє?
— Безмежне, брате! Яке-ж то воно буде, коли вона буде моєю, коли будемо все разом!
— Навприкрить ся.
— Тихо, поганий! Романе, чи ти відчуваєш се: що день бачити її, глядїти в її очи, цїлувати її уста, слухати її голосу, її пісень, відгадувати її бажаня! Романе, чи єсть в раї більше щастє? Не сьмій ся! Я-ж знаю, що не буду міг сотворити їй такого раю, якого вона гідна. Але-ж ми й не мріємо про рай такий, де не буде нї бурь, нї боротьби. Ми будемо йти до щастя, до сонця золотого стрімкою та тернистою стежиною; та вона буде моєю радістю, а я її силою, і ми рука в руцї перейдемо разом важке житє, бо у нас в душі буде яснїти щастє.
Вона вже була війшла до хати, та так тихесенько стала на порозї і промінними очима глядїла на нього. Побачив її, скорими кроками пішов їй на стрічу і знову їх руки злучили ся, а очи сияли-горіли мов сонце, мов щастє, що йшли до нього.
— Ну, ну, сих двох примусять мене, невірного Тому, повірити в щастє. Дай-же вам Боже на віки тої віри не викинути з серця!
