А Штефан що раз частїйше задавав татови питаня, на які той не міг йому відповісти, бо або сам не знав, чому воно так, або ті питаня були такі, що годї було давати на них відповідь дитинї — воноб не зрозуміло.
Ну і Андрій сам не знав, що має робити. Думав, що може ще й найлїпше було-б відобрати сина із школи, запрягти до працї, то може би йому ті питаня вивітріли з голови. Та отсе було неможливе; на його мале ґаздівство досить було і троїх дїтий, що й так їм хиба всьміхала ся жебрацька доля; а знов на коваля Штефан був за слабий: він ледви міг підоймити тяжкий молот.
Та до сеї роботи шкода було батькови свойого здібного сина, і знову почалась в його душі страшна борба; одна думка казала: “Віддай Штефана до школи”, а друга глумилась: “Чи ти хочеш, аби і твій син був такий нещасливий, як ти? Не для хлопів наука!”
|
|
Штефан скінчив у сїльській школї четверту клясу з найлїпшим успіхом, дістав від учителя червону книжочку в нагороду пильности, тай прийшовши до дому казав:
— Дєдю, щось вас пан професор кликали; просили, абисьте прийшли до них нинї пополудни.
— Та не знаєш чого?
— Нї, не знаю, — але Штефан при сих словах, не дивив ся як звичайно батькови просто в вічи, лише ховав зїницї під спущені повіки.
Андрій більше не допитував, та мабуть здогадував ся, що то за бесїда має бути, бо пішов.
А як вертав відти, то був якийсь веселий, навіть трохи усьміхав ся, і коли прийшов до дому, погладив сина по голові тай сказав:
— Підеш, небоже, по вакаціях у місто до школи. А хочеш?
