Вона ще гірше блїдне і тихесенько каже:
— Добре, Стефане.
Як він ждав сього слова! Він, здаєть ся, лїтами-віками на нього ждав!
Бере її руку, і мов безумний тулить раз враз до уст; до нестяму цїлує, аж віддиху йому вже не стає.
— Лїдочко, пісенько, найдорожша, любочко моя, ти любиш мене?
— Люблю, Стефане.
— Будеш моєю, будеш ждати — хто зна, може рік, може два, я не крию того перед тобою, що ми не зможемо скорше побрати ся заким я здам іспит. Бо ти знаєш, які обовязки тяжать на менї. Впрочім неправда, вони не тяжать то не тяжкі обовязки, бо я через них годен тебе. Будеш ждати?
— Хоч би десять лїт. Стефане.
— Зірочко моя, сонїчко ясне, щастє моє! Що менї тепер праця, що голод, що всї невигоди житя! З моєю пісонькою менї нїчого не страшно. Як я тебе люблю, кохана! Не гнївай ся, люба, що я так поступив, що так довго сиджу в тебе, а ти сама, що може наражую тебе на людську обмову. Нї, знаєш, я таки конче здам іспит сеї осени, і ми вже тодї будемо на все належати до себе. Побачиш, як я тебе кохаю! А тепер, хоч як гірко, треба прощатись. Оставай здорова, пісенько моя сердечна, сни о минї!
Ще раз взяв її рученята в свої, і цїлував, цїлував до нестями. А відтак пробував іти. Та лише дійшов до порога, якась маґічна, непереможна сила силувала його обернути ся і ще раз і ще раз глядїти в її сонїчні очи. Далї зблизив ся до неї, і очима просив поцїлуя.