Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/123

Ця сторінка вичитана

Часами зачіпала за те, та він не відповідав, лише зривав ся тай летїв у лїс.

 А як же би я мамко міг тепер свою долю з чиєюсь вєзати? Най ще. Як здам той еґзамент, що сї до нього тепер учу, та буду мати певний кавалок хлїба, то може й приведу вам невісточку. Бо тепер ше нема як. Таже не оженю ся, а Антося не вігоню. Як-єм присєг дєдикови, так слова додержу.

Мати тихо заплакала тай сказала “Простибіг” і більше вже за те не говорила.

Ну, і надійшов той день.

У Штефановім серцї почала ся знову боротьба. Іти? не йти? Іти? не йти? Нарештї таки пішов. Ішов мов на весїлє і мов на смерть. Побачить її, увидить її знов. Побачить ті очи глубокі, злотисті; побачить ті уста, що до них день у день, кождої хвилї, години молив ся. А може вона заручена? Чув раз, як якісь жінки говорили його мамі за якусь “професорьку”, що до неї приїздить якийсь панич тай отакі-о великі “букєти” цьвітів привозить. Може то до Лїди? Ішов мов на смерть. Та таки йшов. Прецїнь з приятелем мусить побачити ся!

Вже таки бачить ПІтефан Лїдину домівку.

Стара, похилена, дах латаний, стїни пообдирані від весняних дощів. Тільки краси, що зелений городчик перед вікнами, та кілька верб, що розвивають ся, зеленю пишають ся.

От там у малій, вохкій кімнатцї сидить вона певно з братом, та говорять щиро, запально. Її очи горять, уха ловлять слова щирі та рідні. Гірка й її доля, Штефан знав, яка гірка! То певно не про неї говорили ті жінки! Він в те не вірить, щоб вона коли мала приймати сама яких мущин, хиба може раз приїхав який пробувати щастя. Нї, то певно не про неї говорили.

Його кроки стають повільнїйші, несьмілїйші; серце так сильно бєть ся, мов би хотїло вискочити з груди. А може таки вернутись?