Роман вибирав ся теж до сестри, та мав ще перед тим вступити до дому, і тому умовив ся з Штефаном, що той прийде до школи аж за тиждень по свойому приїздї на село.
Приїхав Штефан до дому, а днї пливуть ще скучнїйше нїж у Львові. Не сходить вона з думки.
От кілька кроків перейти і вже міг би побачити її. А врештї, він, Штефан, таки найлїпше зробить, коли зовсїм не піде до школи. Найлїпше! Пощо роздирати вже й так від болю ледви живе серце. Але розумованя на нїщо не здавали ся і ноги самі несли його все в поблиз школи. Нераз іде, задивить ся на бідну школу, серце забєть ся радісно та живо, відтак огорне нераз такий сум та жаль його душу, що він знову втїкає далеко-далеко; та в уяві все мріє стара похилена школа, очи душі бачуть нутро тої школи, убогу кімнатку, а посеред неї її, його Лїду кохану, таку чудову як погідний, лїтнїй день. І так було майже що дня. А прецїнь міг Штефан мило забавити ся, бо дістав запросини, щоб був ласкав не гордити, відвідати, і від сьвященика і від економа, у котрих було по кілька донечок, кожда хоч нинї під вінець, а Штефан молодий гарний хлопець, а яке становище може вже мати! Та він не хотїв нїде йти і сидїв дома.
Дома мало що змінило ся.
Мати троха постаріла ся, та за те була веселїйша, бо зять був добрий і Марії добре живеть ся. Катрусю вже теж сватають — ну, не богаті, та не в богацтві щастє. Чесний, не пянюга, то ґрунт. Антось ходить до ґімназії, вже в четвертій клясї, і вчить ся добре; Доцька ще мала, та все єсть поміч у хатї.
— І все би добре, — думала мати — коби лишень він не слабував, її Штефанко любий, її синочок добрий, що їм усїм не дав загинути, та сам відай загине. Але нї, Господь милосерний не позволить, він щє дасть їй дочекати ся від сина онуків. Хто знає, чи він уже не має якої панни?
