чистих рук і чистого та люблячого серця, щоб можна усунути всякі сумнїви народні що до чистоти і щирости роботи серед нього. Але воно буде лїпше, як єсть, мусить бути лїпше.
— Ну, Штефанку, я бачу, що з тобою не договорив би ся. Певно, хто має таку сильну віру в добро як ти, то з ним не можна нїчого вдїяти і зрештою я й не беру ся. Дай Боже таких більше! А тепер добраніч, мій ідеалїсте, бо ми вже коло школи, а пора досить пізна.
— Нї, я не ідеалїст! Я лише той, що вірить в побіду добра над злом, і в те, що хто сповняє свої обовязки, для того навіть і серед наших тяжких обставин можливе щастє.
— А се не ідеалїзм?
— Ну, ідеалїзм, ідеалїзм, нехай буде по твойому! Тільки побачиш сам, що щастє єсть, і що я його знайду. В сьому часї почуваю те більше, як коли будь перше. А тепер добраніч, Романе, добраніч панно Лїдо!
Вона подала йому руку. А очи її с'яли яснїйше від зір, а була така гарна мов би те щастє, що він ішов йому на стрічу. А місяць лив зеленаве сьвітло, жемчугами іскрили ся снїгові поля. Вона-ж подала йому руку з таким глубоким поглядом у його очи, як тодї, коли збирала ся на баль і коли вперше думка: “двоє нещасливих” явилась у неї. Чи й тепер та думка гостила в її голові?
— Ті, що йдуть на стрічу щастю — співало в її душі.
— Добраніч!
Пішов.
Прийшли руські сьвята; Роман з Лїдою поїхали домів, а по сьвятах одно до своєї школи в тихому селї, друге до Львова.
І Штефан теж не довго міг сидїти дома та сьвяткувати, бо мусїв і брата везти до школи і таки постановив собі свято, що мусить здати іспит на четвертому роцї, се-б то так десь за пів року від тепер.
