— О щастє, так довго я шукав тебе і нїде не міг найти. Зійди хоч на хвилиночку до мене, нехай хоч часочок буду щасливий!
А вона всьміхнула ся тай сказала:
— Я нї до кого не сходжу сама. Мене треба заслужити добрими вчинками та працею; я лише тому вливаю в груди почутє щастя, хто заслугує на се.
А він відповів:
— Я син богатого пана. До працї я не звик, бо за мене всю працю чинили слуги. Я всього тільки й працював, що вживав житя та його роскоший. Та щастя я не знайшов у нїм.
— У тебе лишила ся ще чиста душа, що пізнає свої блуди й недостачі. Вертай на землю, старай ся жити більше для иньших нїж для себе, то може й стрінеш ся зі своїм щастєм.
І молодий лицар пішов.
У темному лїсї заскочив його вечір, і він шукаючи притулку, зайшов до хатки старого праведника, що жив у сьому темному лїсї разом із своєю дочкою. Та дочка мабуть дуже була подібна до щастя, бо на її вид молодий хлопець забув про всї болї, турботи та чорну зневіру.
А рано сказав до неї:
— Чи хочеш піти зі мною у довгу та важку мандрівку житєву і стати моїм ясним сонцем?
Вона відказала:
— Пішла би я з тобою, та не можу лишити старого і немічного батька. Коли хочеш, то лиши ся тут з нами і будеш нам помагати управляти рілю і будеш помагати радою та вчинками всїм бідним людям, що жиють там у долинї в сумному та бідному селї.
І він лишив ся.
І в його серце вступило почутє безмежного та сьвітлого щастя: помагав бідним людям і глядїв в очи своєї Весноньки і був душею її душі.
