Тодї я ще був таким наївним хлопцем! І тодї ще жив мій незабутий батько. І тодї був такий гарний погідний осїнний ранок. Я й мої сестри і брат сидїли всї на приспі під хатою і їли морков. А сестри просили мене, аби я оповів байки, акурат так як ти тепер. І я казав — а вгадай якої?
— Думаєш не вгадаю? Певно про щастє! Чи ти тодї ще не мріяв про щастє?
— Ей, чому нї, мріяв! Лише я ще не бачив його в таких виразних та ярких красках як тепер.
— А пригадуєш ще ту казку? То цїкава річ учути казку про щастє.
— Чи пригадую! І так, і нї. Може не зовсїм така, як тодї снуєть ся менї казка про щастє в думках.
— То розкажи! Чому-ж ти Лїдо нї слова не скажеш?
— Не хочу силувати. Думаю, що пан Стефан і так оповість!
— Добре, буду оповідати, лише наперед прохаю вибаченя, як не буде йти дуже складно, бо я вже давно не говорив казок.
— На високій, високій горі, там всемогуча богиня щастя мала свій престіл із золота та самоцьвітів кований.
І гарні та лискучі були корони, що тисячами поскидані лежали у її ніг; та гарнїйша, та більше лискуча була корона її золотого велося, що вінчала її чоло.
І ясні були шафіри, що ними були гаптовані її дорогі шати, і ясні зорі, що палали на її приказ у вечірньому небі, та яснїйші сафіри і зорі сяли в її очах.
І гарні були коралї і перли, що ними був украшений її престіл, та гарнїйші коралї і перли були в її устах.
Перед нею все клонило ся: царі і нуждарі, королї і лицарі, рільники і купцї, старі і молоді кланялись та хилились перед всемогучою богинею щастя та сонця.
Раз прийшов до неї один молодий лицар. Вірно він став перед нею і сказав:
