Сторінка:Колцуняк Марія. На стрічу сонцю золотому (Скрентон, 1918).djvu/103

Ця сторінка вичитана

вже в падолистї, не дуже прихильний привіт декого з громадської старшини та дарма: Лїда думала, що буде ще гірше. Бо зрештою що-ж? за кілька день надвезли дрова, Лїда запалила в печи, вохка долівка трохи просхла і стїни висушили ся, і Лїда почала жити в своїй хатцї.

Далї почала вчити дїтий. Спершу йшло дуже тяжко. На щастє управитель був добрий чоловік, показав що й як робити, навчив чого не вміла в провадженю дїтий, і Лїда поволи втягла ся в той обовязок та полюбила його. З дїтьми йшло дїло теж досить добре, бо були слухняні і досить похопливі. Найгірше було з родичами дїтий. Видїли, що “прафесорька” молода тай добра, і почали не пускати дїтий до школи. І Лїда тодї сама не знала, що починати. Записувати до виказу не хотїла, бо занадто жалувала їх і старла ся їх оправдати, що вони не можуть ходити, бо то одним задалеко, а другі не мають у що одягнути ся анї вбути ся, а зима остра і т. д. Воно почасти може й було правдою, та що з того, коли того не хотїв узгляднити управитель, а тому інспектор, а інспекторови знов Рада шкільна. І з того виникало множество непорозумінь.

Нераз приміром прийде до неї який селянин, скорчить ся в три погибелї тай просить:

— Панї професорько, ни подавайте мого Дмитрунє на штроф. Та я би сам раднїщий, аби сї дитина вчила, коли чоботи му сї розпали, а босий тепер ни піде, бо сами здорови знаєте, що студїнь.

— Що-ж, ґаздо, я прецїнь не подаю сама на штроф. Ідїть до пана професора тай скажіть, чому ваш хлопець не ходить до школи.

— Та Дмитруньо до вас ходить.

— До мене. Але то видите так: я лишень записую, кого не було, а решта належить до пана професора.

— Ну, то будьте ласкави не записуйте.

— Як-же я це можу? Таже прецїнь як би я не записала