із своїм серцем, Київом, головним осередком української політично-державної організації, що розширивши здавна свій вплив на лівий берег Дніпра помагало опісля ураз із епіґонами Уличів і Тиверців заселювати південно-східні степові простори України, — сій части землі Полян припала ся честь, що звідси вийшов і найбільший мистець українського слова, Тарас Шевченко, який підняв сей піддіялєкт на висоту всеукраїнського а навіть вселюдського значіння.
Він кує з сього центрального канівсько-полтавського піддіялєкту і голос боєвих труб, що кличуть до боротьби та нового життя і найніжнійші відголоски української народної психіки та відгомони насяклої кровю і споминами рідної землі.
Чарівність мови своїх творів висисає він із вицвітів української народньої поезії. Він добуває із сього народнього чистого слова і мягку тужливу мельодію кобзи і пророцькі громові поклики та гострі як свист бича тони сатири. Під його пером набирає сей піддіялєкт криштального полиску шляхотного звуку і такого богацтва ніжних відтінків та могутної сили, що піднесений на найвищі вершини літературної мови здобуває собі ураз із своїм орудником, Тарасом, безсмертне місце в культурній скарбниці українського народу.
Церковно-словянська закраска деяких Шевченкових творів ужита свідомо, служить у нього до надання відповідним поезіям чи їх уступам небуденного, святочного, підвисшеного тону.
Сей канівський говір південно-українського діялєкту поблискує повною гнучкою красою літературної мови в творах Івана Нечуя-Левицького.
Південно-полтавському говорови, що належить до тої самої ґрупи середньо-українського піддіялєкту, що на Правобережу канівський, поталанило, що він насамперед увійшов до хоромів обновленої української літератури в писаннях Івана Котляревського, в сатиричному епосі та в драматичних творах.
У нього бачимо немалу ще примішку великоруських та церковно-словянських особливо морфольоґічних та лєксичних елєментів так само, як у поезіях О. Бодянського.
Всеж таки трівкі підвалини під новітню українську літературну мову були покладені з отсього центрального українського полтавського говору.
Більшої чистоти, гнучкости й ширини лєксичної скалі набирає сей говір у творах Л. Боровиковського, М. Макаровського, Амвросія Метлинського, Л. Глібова, М. Старицького, В. Самійленка і инших, і доходить до свого найбільшого розцвіту в класичній мові творів Панаса Мирного.
В творах О. Бодянського та Е. Гребінки, що походять із більше на північ положеної частини Полтавщини, проглядає вже инший говір сего середно-українського піддіялєкту, що сягає аж у Чернігівську ґуберню по Десну а на північний схід аж до Глухівського повіту включно.
