в ньому ніякої влади. А люди сиділи тихо, носа не висовували на двір без конечної погреби. Вийдеш і не знати що може статися. Заблукала куля поцілить тебе ненадійно, або схоплять тебе, що ти — мовляв — знаки якісь подаєш. Відпекуйся тоді, як можеш, а ні, то куля в лоб і по всьому: цеж не мирний час, це війна!…
Густа, холодна метелиця щораз дужче гуляла довкола. В таку ніч — здається — і пса не вигонив би на двір, не то людину…
Але…
Якась постать крадеться під лісом, наближується до села. Іде серед заметілі, спотикається у мягкому снігу, падає, встає, щоб іти дальше. Крадеться. Снігова метелиця обмотує її густими платками снігу, спинює, ніби дорогу замикає.
А високі смереки, що він їх лишив за собою, галуззя ніби руки за ним простягають і тихо-тихо шепчуть:
— Не йди, вернися, там — полон, або смерть!
А в його груди шепче другий голос:
— Іди, іди! Це твій обовязок перед товаришами, що вже третій день мерзнуть та голодують, це твій обовязок перед Батьківщиною…
