Відчиняються двері одного вози, блестять із них стріли рушниць, але вискочити не насміляється ніхто. І в той мент нова ґраната паде в нутро воза.
— Остання! — шепче Степан.
А у відповідь йому несеться страшний, просвердлюючий уха крик розпуки поранених большевиків. Чути свистки старшин, клуби пари бухають із паровоза, поїзд рванув уперед без останнього воза з муніцією, жене, щоб найскорше вирватися з небезпечного місця.
Сонце було не досить високо на небі, коли до селі почав наближатися новий відділ. Хто вони — із села не було видно, але видко, що озброєні, бо соняшне проміння вилискувало на дулах рушниць, на вістрях штиків.
— Ідуть! Ідуть! — загомоніли в селі. Ладьте скоростріли, привитайте вогнем сволоту.
Вже ось-ось заклекотять скоростріли, загремлять рушниці!
Але — — —
Чи це людям привиджується, чи їхні очі може зле бачуть? Це ж хлопці, їхні, сільські хлопці, зо Степаном попереду! А там між ними якісь три повязані постаті. Що це?
