— Побачимо! Автім треба ще мати на примітті й те, що може мати мемо трохи щастя.
— А як ні?
— Е, краще ти не кряч, як той чорний ворон! Не хочеш іти з нами, можеш іще вернутися!
— Ні, я хочу… тільки…
— Коли не хочеш вертатися, покинь усі свої сумніви! Годі тепер роздумувати над тим, що може невдатися. Нам треба вірити, що все мусить вдатися, бо як у нас не буде віри, тоді все пропало!
Серед глухої мовчанки йшли далі, кожний свою думу леліяв. Нараз — Степан дав знак. Усі за його прикладом припали до землі.
— Що? Що таке? — питали шепотом.
Степан показував рукою якусь постать, що майнула у віддалі.
Лежали всі у рові, притаївши дух. Степан щось їм нашіптував, а таємна постать наближалася до них. Ішла спокійно, певно, не розглядаючись, ніби не сподівалася когонебудь стрінути в чистому полі…
Нараз…
Пять постатей обскочило його, пять дул обрізаних рушниць спрямувалося на него.
— Руки вгору! — почувся юнацький наказ.
Ніби два обскубані з піря крила, замаяли дві руки в повітрі
