Глибоко, в темному лісі побіч Лисоні, стрінув я маленьку, самотну, забуту всіма могилку. Березовий хрестик на ній утратив свою приманчиву білість; його рамена ледви трималися головного стовбця. На перехресті стовбця і рамен держиться на одному цвяшку табличка й на ній сліди напису:
„Пет...... ук.... У. С. С.... пав.... 917..... рідн.... край“.
Хрест почорнів, затерся напис, затратилася память про хороброго стрільця, що поклав голову за рідний край.
І жаль мені стало цього молодого життя. Мені здалося, що той, хто спочив у забутій могилі, був мій рідний, коханий, найближчий…
І досадно стало мені за себе й за всіх, що цю могилу забули! Мине ще рік-два, хрест впаде, прийдуть дощі та негода, зарівняють самотну могилу і — слід загине по Тобі, стрільче молодий!
